Підбірка гарних, оригінальних та щирих віршів про осінь
Нині осінь нас чарує,
Неповторна, чарівна,
Різні барви нам дарує
І дивує нас вона.
Виглядає так казково
Восени і парк, і гай,
Розмаїттям кольоровим
Прикрашає осінь край!
Вже небо не таке, як влітку.
В жоржинах вулиці й хати.
Снує павук тоненьку нитку –
Наводить між гілля мости.
В імлі ранковій сяють роси,
На вуха шапку гриб натяг.
Птахи, на крила взявши осінь,
Курличуть журно в небесах.
Пишаються зерном стодоли,
А сіно складено в стіжки.
І пахнуть медом доокола
Земля, і сонце, і грушки.
Водить осінь хороводи,
Під мелодію дощів
На прогулянку виходять
Парасолі і плащі.
Там розмову парасолі
Із плащами завели:
«Ах, як довго у неволі,
У темниці ми були.
Та вернулися тумани, задощило в небесах, —
І ми знову у пошані,
Знов нас носять на руках…»
І прийшли тоді до згоди парасолі і плащі,
Що найбільша насолода —
Це коли ідуть дощі.
Осінній вітре, що могучим стоном
Над лісом стогнеш, мов над сином мати,
Що хмари люто гониш небосклоном,
Мов хочеш зиму, сон і смерть прогнати;
Що у щілинах диким виєш тоном
І рвеш солому із сільської хати,
Зів’яле листя гоном-перегоном
По полю котиш, – вітре мій крилатий!
Я довго пильно слухав стону твого
І знаю, чом так стогнеш ти і плачеш:
Тобі жаль сонця, цвіту, дня літнього!
О вітре-брате! Як мене побачиш
Старим, зів’ялим, чи й по мні заплачеш,
Чи гнівно слід буття завієш мого?
Осінній день, осінній день, осінній!
О синій день, о синій день, о синій!
Осанна осені, о сум! Осанна.
Невже це осінь, осінь, о! – та сама.
Останні айстри горілиць зайшлися болем.
Ген, килим, витканий із птиць, летить над полем.
Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.
І плаче кошик серед трав – нема мелодій.
Вже червоніють помідори,
І ходить осінь по траві.
Яке ще там у біса горе,
Коли серця у нас живі?
Високі айстри, небо синє,
Твій погляд, милий і ясний…
Це все було в якійсь країні,
Але не знаю я, в якій.
Що з того, що осіннім чарам
Прийде кінець? Але в цю мить
Баштан жовтіє понад яром,
Курінь безверхий ніби спить,
І гнеться дерево від плоду,
І не страшний, моє дитя,
Нам час останнього походу
Без вороття — без вороття.
Виходжу в сад, він чорний і худий,
йому вже ані яблучко не сниться.
Шовковий шум танечної ходи
йому на згадку залишає осінь.
В цьому саду я виросла, і він
мене впізнав, хоч довго придивлявся.
В круговороті нефатальних змін
він був старий і ще раз обновлявся.
І він спитав: — Чого ти не прийшла
у іншу пору, в час мого цвітіння?
А я сказала: — Ти мені один
о цій порі, об іншій і довіку.
І я прийшла не струшувать ренклод
і не робить з плодів твоїх набутку.
Чужі приходять в час твоїх щедрот,
а я прийшла у час твойого смутку.
Оце і є усі мої права.
Уже й зникало сонце за горбами —
сад шепотів пошерхлими губами
якісь прощальні золоті слова…
Вже небо не таке, як влітку.
В жоржинах вулиці й хати.
Снує павук тоненьку нитку –
Наводить між гілля мости.
В імлі ранковій сяють роси,
На вуха шапку гриб натяг.
Птахи, на крила взявши осінь,
Курличуть журно в небесах.
Пишаються зерном стодоли,
А сіно складено в стіжки.
І пахнуть медом доокола
Земля, і сонце, і грушки.
Ти чарівна, пані осінь
Загадковістю стежок.
Я по листях піду босим
У жовтіючий гайок.
Шелестить пухнаста ковдра,
Дістає аж до колін.
Зараз сонце, а негода
Хай чекає лютих зим.
Дні останні, коли груди
Твій вдихають аромат.
Дощ і вітер потім буде —
У суворий листопад.
Це пора найкраща року,
Де яскраві кольори
Відганяють з кожним кроком
Настрій легкої жури.
Вже зриває вітер
Золото беріз.
Застогнали віти,
Похилились вниз.
Листячко тріпоче,
Сумно шелестить,
Заховатись хоче,
Боязко тремтить.
Осінь йде полями,
Стелить килими.
Вже не за горами
Білий кінь зими.
Наповнилось серце примарами осені.
І день зустрічає холодними росами.
Повітря вібрує туманами сивими,
А залишки літа змиваються зливами…
Ох, літечко-літо… Краплинка залишилась…
А ти, взагалі, чи було? Не натішилась…
Не встигла зігрітися… Сиро і вітряно…
Невтомно біжать тільки спогади титрами…
Так якось холодом повіяло у душу,
Чи то погода за вікном далась взнаки?
Знайти тепло, щоби зігрітися, я мушу,
Бо сильна, зроблю все я навпаки.
Хандрі осінній не піддамся я ні за що,
І як боротись з нею – досвід є.
Всі ці депресії, ці нерви, сльози… Нащо?
Змінилась я і це вже не моє!
Так якось холодом повіяло… А може
Це так мені здалося в якусь мить?
Я знаю того, хто мені завжди поможе
Ці відчуття на кращі замінить!
Прийшла неждано рання осінь
Ліс запалав рудим вогнем.
Змарніла, згасла неба просинь
Й заплакала дрібним дощем.
Подув різкий північний вітер,
Загув, завив у проводах,
Наче шукає, де б подіти,
Все, що скопичив на дахах.
З дерев зрива останнє листя,
Несе по вулиці, кружляє,
Горобина лише в намисті,
А сукні вже зовсім не має.
Пташина в вирій відлетіла,
Прозорим став і гулким ліс,
Хати стоять осиротіло,
Туман над річкою повис.
Прийшла неждано рання осінь
Ліс запалав рудим вогнем.
Змарніла, згасла неба просинь
Й заплакала дрібним дощем.
Засмагла пора вереснева,
Рум’янцем наповнився сад,
Від яблук прогнулись дерева,
Під сонцем блищить виноград.
Херсон кавунами частує,
І степ ароматом п’янить,
В садах запах меду вирує
І сіль на лиманах горить.
Дитинство моє босоноге,
Я згадую часто тебе,
Той шлях, яким йшов я до Бога,
Той шлях, що до дому веде.
Ту хату, де я народився
Садок і матусю свою,
Дівчину, з якою зустрівся
І вперше сказав їй,-люблю.
Осінь, гарна молодиця
Розгулялась, веселиться,
Прикрасила все барвисто
І шипшинове намисто
Одягла собі на шию…
Та чого тільки не вміє
Осінь, щедра господиня!
Гарбузи, картоплю, дині,
Все зібрала із городу.
Не забула й про погоду:
Заховала у тумані
Сад, де яблука рум’яні.
Там, де груші соковиті
Зранку дощиком обмиті,
Листя жовте розтрусила,
Де береться в неї сила?
Осінь гарна молодиця…
Літо нам вже тільки сниться.