Підбірка красивих віршів про війну, які варто прочитати кожному
-А можна я піду із вами?
-Не можна, залишся синочку.
Ти будеш моїми руками
Вбиратимеш тата сорочку.
Ти будеш любить Україну,
Майбутнє у неї вкладати.
Ось бачиш-навколо руїни,
Потрібно все відбудувати.
-Я хочу з тобою матусю,
Навіщо мені ця свобода?
Не думай, я геть не боюся,
Та просто тебе дуже шкода…
-Синочку рідненький, мій скарбе,
Ми з татом завжди із тобою.
Ти виростеш мужнім і гарним,
І зникне вся біль із журбою.
-Не зникне, матусю, ніколи!
Я візьму у руки меча!
Бо все стало пеклом, відколи
До нас увірвалась русня.
Я буду тебе захищати,
Країну, родину і дім!
Нікому вже нас не здолати,
Ми сильні господарі в нім!
Замовкла матуся навіки,
Застигли в повітрі слова.
І линуть кривавії ріки,
Сивіє його голова.
Всю мужність від мами і тата
малесенький син перебрав,
Для того щоб ворога вбити,
який і його убивав…
Ти зайшов у мій дім, і з якого це права?
Це моя́ територія, мо́я земля!
Це моя́ Україна, це мо́я держава!
Ти загарбник… І серця у тебе нема…
Ти зайшов у мій дім, гість непроханий, ворог!
І брудними черевиками просто по моїй душі…
І брудними руками, що вкрилися плямами крові,
Гарячково обстрілюєш серце моєї землі…!
Та невже не боїшся найвищої кари?
Що настигне, настигне, повір, як наступить твій час,
Замаскований вовче, забутої Богом отари,
Пам’ятай – з нами Бог, а це значить, що небо за нас!!!
Мій перший вірш написаний в окопі,
На тій сипкій од вибухів стіні,
Коли згубило зорі в гороскопі
Моє дитинство, вбите не війні.
Лилась пожежі вулканічна лава,
Стояли в сивих кратерах сади.
І захлиналась наша переправа
Шаленим шквалом полум’я й води.
Був білий світ не білий вже, а чорний.
Вогненна ніч присвічувала дню.
І той окопчик —
Як підводний човен
У морі диму, жаху і вогню.
Це вже було ні зайчиком, ні вовком –
Кривавий світ, обвуглена зоря!
А я писала мало не осколком
Великі букви, щойно з букваря.
Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,
В казки літать на крилах палітур.
А я писала вірші про фугаси,
А я вже смерть побачила впритул.
О перший біль тих недитячих вражень,
Який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
Чи не німою зробиться душа?!
Душа в словах — як море в перископі,
І спомин той — як відсвіт на чолі…
Мій перший вірш написаний в окопі.
Він друкувався просто на землі.
Їй п’ятнадцять і вона торгує квітами на вокзалі.
Кисень за шахтами солодкий від сонця та ягід.
Потяги завмирають на мить і рушають далі.
Військові їдуть на Схід, військові їдуть на Захід.
Ніхто не зупиняється в її місті.
Ніхто не хоче забрати її з собою.
Вона думає, стоячи зранку на своєму місці,
що навіть ця територія, виявляється, може бути бажаною і дорогою.
Що її, виявляється, не хочеться лишати надовго,
що за неї, виявляється, хочеться чіплятись зубами,
що для любові, виявляється, достатньо цього вокзалу старого
і літньої порожньої панорами.
Ніхто не пояснює їй, у чому причина.
Ніхто не приносить квіти на могилу її старшому брату.
Крізь сон чути, як у темряві формується батьківщина,
ніби хребет у підлітка з інтернату.
Формуються світло й темрява, складаючись разом.
Літнє сонце перетікає в зими.
Все, що діється нині з ними всіма, називається часом.
Головне розуміти, що все це діється саме з ними.
Формується її пам’ять, формується втіха.
В цьому місті народилися всі, кого вона знає.
Засинаючи, вона згадує кожного, хто звідси поїхав.
Коли згадувати немає кого, вона засинає.
Не смій опускати руки,
Ти чуєш? Ні в холод, ні в зливу.
Почуй свого серця стукіт,
Відчуй у собі ту хвилину,
Коли в тобі сила збереться
В кулак, і ти знову до бою,
Лихе лиш тоді минеться,
Коли найсильніша є воля.
Не зітруться з пам’яті свічі,
Що вістрями дивляться в небо
Герої, сказавши, що треба
Заради життя і світла,
Щоб мирно сонце сміялось,
Земля по-новому щоб квітла,
Дитина у щасті купалась.
Щоб сни із жаху не снились
Усім, бо народжені жити…
А ми об’єднаймо всі сили,
Щоб встати з-під цього гніту.
ПРИЧЕТНІСТЬ – ЦЕ СОВІСТІ СИЛА
Війна терезами стала.
НАМ ТАК ПЕРЕМОГА ПОТРІБНА!
На інше не маємо права.
В Москві у мавзолеї відомий труп лежить,
І вже по всьому світу той «руський дух» смердить.
А за кремлівським муром, де птах не пролітає,
У ліжечку м’якесенькому тезка спочиває.
Підстаркуватий карлик хропе собі і бачить,
Як сам Господь над світом його царем призначить.
Помазанником Божим себе вже споглядає.
Всміхається плішиве, блаженство відчуває.
Бо є у нього мрія – весь світ завоювати,
Щоб, сидячи на троні, до скону царювати.
Бодливій же корові Бог роги не дає,
А воно пнеться, пнеться, всім клопіт завдає.
І тільки десь у світі пожежа запалає,
Ця хижая почвара вже руки потирає.
Мерщій своїх ординців армію збирає
І свого п’ятака в чужі діла стромляє.
Не пхай же свого носа до чужого проса!
Згадай, як у тієї відомої Варвари
за її всюдисутність носа відірвали!
То ж знай, що наші хлопці тобі, підступний тать,
Зможуть, не вагаючись, щось інше відірвать!