Підбірка красивих та цікавих віршів про українську мову дорослим та дітям
Слово, чому ти не твердая криця,
Що серед бою так ясно іскриться?
Чом ти не гострий, безжалісний меч,
Той, що здійма вражі голови з плеч?
Ти моя щира, гартована мова,
Я тебе видобуть з піхви готова,
Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,
Вражого ж серця клинком не проб’єш…
Вигострю, виточу зброю іскристу,
Скільки достане снаги мені й хисту,
Потім її почеплю при стіні
Іншим на втіху, на смуток мені.
Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Може, в руках невідомих братів
Станеш ти кращим мечем на катів.
Брязне клинок об залізо кайданів,
Піде луна по твердинях тиранів,
Стрінеться з брязкотом інших мечей,
З гуком нових, не тюремних речей.
Месники дужі приймуть мою зброю,
Кинуться з нею одважно до бою…
Зброє моя, послужи воякам
Краще, ніж служиш ти хворим рукам!
Мова кожного народу
неповторна і – своя;
в ній гримлять громи в негоду,
в тиші – трелі солов’я.
На своїй природній мові
і потоки гомонять;
зелен-клени у діброві
по-кленовому шумлять.
Солов’їну, барвінкову,
колосисту – на віки –
українську рідну мову
в дар мені дали батьки.
Берегти її, плекати
буду всюди й повсякчас,
бо ж єдина – так, як мати,
мова в кожного із нас!
Все, що живе на світі,
Уміє розмовляти.
Уміють говорити зайці і зайченята,
По-своєму говорять і риби серед моря,
І у садочку пташка, і у траві комашка…
Говорять навіть квіти з блискучими зірками…
— А як говорять діти?
— Так, як навчила мама!
— Прийми ж, матусю,
Слово подяки від дитини
За нашу рідну мову,
За мову України.
Спитай себе, дитино, хто ти є,
І в серці обізветься рідна мова;
І в голосі яснім ім’я твоє
Просяє, наче зірка світанкова.
З родинного гнізда, немов пташа,
Ти полетиш, де світу далечизна,
Та в рідній мові буде вся душа
І вся твоя дорога, вся Вітчизна.
У просторах, яким немає меж,
Не згубишся, як на вітрах полова.
Моря перелетиш і не впадеш,
Допоки буде в серці рідна мова.
Як то гарно, любі діти,
У вікно вам виглядати!
В ньому все: тополі, квіти,
Сонце й поле біля хати.
На оте вікно ранкове,
Що голівки ваші гріє,
Схожа наша рідна мова –
Цілий світ вона відкриє!
Бережіть її, малята,
Бо вона – віконце миле,
Що колись до нього мати
Піднесла вас, посадила…
Плекатимеш мову — цвістимуть слова,
Мов білі черешні весною…
Ростимуть слова, як у квітні трава,
Зігріті любов’ю земною.
Які ж вони чисті, як вічно звучать,
Як птахами в’ються крилато, —
Мов зорі незгасні небесних багать:
Хліб. Совість. Вітчизна і Мати.
Шануй їх у серці. Ніколи не смій
Святе і високе топтати.
Як жито-пшеницею слова добрі сій —
Рясний урожай будеш мати!
Як гул століть, як шум віків,
Як бурі подих, – рідна мова,
Вишневих ніжних пелюстків,
Сурма походу світанкова,
Неволі стогін, волі спів,
Життя духовного основа.
Цареві блазні і кати,
Раби на розум і на вдачу,
В ярмо хотіли запрягти
Її, як дух степів гарячу,
І осліпити, й повести,
На чорні торжища, незрячу.
Хотіли вирвати язик,
Хотіли ноги поламати,
Топтали, під шалений крик,
В’язнили, кидали за грати,
Зробить калікою з калік
Тебе хотіли, рідна мати.
Ти вся порубана була,
Як Федір у степу безрідний,
І волочила два крила
Під царських маршів тупіт грізний, –
Але свій дух велично грізний
Як житнє зерно берегла.
Мужай, прекрасна наша мово,
Серед прекрасних братніх мов,
Живи, народу вільне слово
Над прахом царських корогов,
Цвіти над нами веселкова, –
Як мир, як щастя, як любов!
В землі віки лежала мова
І врешті вибилась на світ.
О мово, ночі колискова!
Прийми мій радісний привіт.
Навік пройшла пора безславна.
Цвіти і сяй, моя державна…
І розцвіла, як квітка, мова
На рідній ниві, над струмком,
Але прийшла на лан корова
І завертіла язиком…
Недовго думала і ждала,
Взяла і всю її злизала…
Отож чужих корів годуйте
Сінцем, помиями в хлівах,
Але вночі і вдень пильнуйте,
Щоб не ходили по ланах.
Коли ж у вас серця телячі,
Зробіть намордники собачі.
Як мати воду дощову
Збирала в дні далекоплинні —
Цілющу, рідну, ледь живу
збираю мову по краплині.
Забутих предків мовчазних
Блукають тіні по оселі…
І я в думках — побіля них —
Слова їх слізні та веселі,
Пісні їх, розпачі та сум
Вбираю спраглими вустами —
Їх мелодійність і красу —
Невже, як сніг, вона розтане
І зникне? Дайте хоч ковток
Живої мови — вгамувати
Жагу пекучу. Зник місток:
Джерельце всохло біля хати.
— Чи є живий хто? Відгукнись!
Промов до мене тихе слово!..
Відлуння, пан тутешніх місць,
Мою підтримує розмову…
Мова моя — мов дівчинка у віночку,
йде полем, іде лугом,
терновими стежками йде.
Мова моя — мов ластівка,
летить горою, летить долом,
провіщає мені ясен-день.
Мова моя — немов Берегиня,
що на кожне своє дитятко
дихає і тремтить.
Мова моя — БУЛА! БУДЕ! А нині
я терни в стежках визбирую,
щоб їй було легше ходить…
Якщо людина вміє щось робити,
То їй цікаво дуже в світі жити.
Вона красу створити завжди вміє,
У неї є і прагнення, й надія.
Вона ніколи в світі не сумує,
То щось придумує, а то майструє.
І радує й себе, і всіх довкола.
Думки її летять за виднокола,
Вона завжди нове зробити вміє,
А гарний витвір — серце гріє.
Не тільки їй, а всім, хто коло неї,
У неї є робота, свіжі є ідеї.
Й живе така людина повноцінно.
Ти придивись до неї неодмінно.
Й таланти у собі відкриєш, може,
Бо кожен з нас на щось пригожий!
Бо українці — це народ терплячий,
Талановитий , дуже роботящий.
Красу творити вміє і співати
І щиро, ніжно, світло розмовляти
Своєю мовою, що гарна й милозвучна,
І жартівлива, й дуже-дуже влучна.
Моє Полісся голубе й зелене,
Усе в озерах, ріках, джерельцях.
У цілім світі ти — одне для мене,
Моє Полісся, в вікових лісах.
Тут небо найщиріше і ласкаве,
Тут всі дороги і стежки — мої.
Гнучка верба схилилася над ставом,
В кущах бузкових вічні солов’ї.
І пишний кущ калини під віконцем,
Де пташечка своє гніздечко в’є.
На цій землі усе під щедрим сонцем
Найкраще в світі, рідне і моє!
Тут журавель стоїть біля криниці
І воду п’є живу із джерела.
Живе джерельце чистої водиці
Б’є для життя, любові і тепла.
Моє Полісся рідне, калинове,
Заквітчане, в казках і рушниках.
Джерельне, солов’їне, калинове
Живе в піснях і житиме в віках.
