Вірш про зиму

Красиві та оригінальні вірші про зиму для дорослих та дітей


Сіє, віє, завіва
Снігом завірюха,
А у зайчика, хоч плач.
Дуже змерзли вуха.
Він і валянки узув,
І вдягнув кожуха,
А з-під шапки, ну, хоч плач.
Виглядають вуха.
— І чого ти зажуривсь? —
Цокотять синички.
— Ти б собі вдягнув на вуха
Теплі рукавички!


Сидить пряля та й пряде —
сніг іде — іде — іде —
нитка рветься де-не-де —
а вона пряде й пряде.
Вже напряла хуртовин
на шапки для верховин —
на сувої полотна —
на завіску для вікна,
на хустину й укривало —
мало — мало — мало — мало —
сніг іде — іде — іде —
а вона пряде й пряде…


Сніг приліг на землю льольо,
Притуливсь до тебе я,
І гойднулась біля болю
Новорічна ніч твоя…
Йди додому, старший болю,
І малому накажи:
Не дивиться нам ніколи
По той бік, де ніч лежить.

Може бути, що й не буде
Того щастячка і нам,
Але тепло пахне грудень
Молодим своїм снігам…

Ти б сказала: не змерзає
Ні мороз, ні заячня,
І душа твоя не знає,
Де твоя, а де моя…

Спи і слухай: вітер шаста
То в діброви, то з дібров…
З Новим роком, з новим щастям
Вас, гіркото, вас, любов!


Падав сніг, ласкавий і лапатий,
обнімав нас, крилами немов…
І хотілось вічно так стояти…
Перший сніг і першая любов.

Як співала кров у юних жилах!..
Вечір той весну в серця нам ніс…
На щоках твоїх, до болю милих,
я губами пив алмази сліз…

Ми стояли. Падав сніг без звуку.
Твої очі зорями цвіли…
І в руках моїх кохані руки
ніжними й покірними були.

Білі квіти розсипало небо,
і співала в жилах юна кров…
Ми мовчали… Слів було не треба…
Перший сніг і першая любов.


Віхола, віхола
До мороза їхала,
Саночки мальовані,
Снігом напаковані,

Кониками зайчики,
Сірі Побігайчики.
Сани розігналися,
Зайчики злякалися,
Віхола схопилася,
В полі закрутилася.
Віхола, віхола,
Ти куди заїхала!


Ми сьогодні – снігопади
У снігу – дахи і сходи.
Небо – дзвінкомолоде.
Ми сьогодні – снігоходи:
Ті, хто вулицями йде.

Славно Києвом гуляти –
Навпрошки і по стежках.
Ми сьогодні – снігокати:
І на лижах, й на санках.

Можна, посмішки заради,
Збігти й задом наперед.
Ми сьогодні – снігопади:
Всі, хто падає в замет.

Морозенко невеликий.
Не хурделить, не мете.
Крізь заплющені повіки:
Сонце – теплозолоте.



Невеличка я пташина, і є дні,
Коли дуже непереливки мені:

Холод лютий, і ні крихти на обід –
Не поможуть ані небо, ні сусід.

…Перетерпіти, діждатися тепла —
І ніколи не тримати в серці зла.

Он комашка, он травинка й зеренце, —
Тож я світові подякую за це.

І літаю, і співаю, і росту —
Головне — це не попастися коту!


Сніжний віночок сплітав зима,
Такий, що не можна й помріяти.
Йду я тихенько, немов крадькома,—
Жалко віночок розвіяти.

Хай хоч погляну в люстерко: який!..
Тільки ввійшла я до хати,
Став той віночок вологий, липкий,
З хустки почав опадати.

Глянула в люстро — віночка нема.
В хаті стою і сумую.
А у віконце сміється зима:
«Вийди, новий подарую!»


Сива матінка зима
Молоду яличку
Одягала крадькома
В снігову спідничку.

Обтрусило ялиня
Снігову спідничку,
Бо зелене убрання
До лиця яличкам.

У своєму убранні
Юні ялинята
Дуже милі, осяйні
В новорічні свята.


Вітер холодний розгнівано дмуха,
Поміж дворами реве завірюха.
В полі стежинки, шляхи замітає,
В лісі галявини снігом латає.
Сиплються з неба сніжинки сріблясті,
Так любо серцю це диво пухнасте.
Сніг укриває ялинки маленькі,
Щоб було тепло їм і затишненько.
День коротенький і довгая нічка,
Тенькає сумно голодна синичка:
Де б поживитись? Та марно шукає…
Місця тепленького й їжі немає.


Зимовим сном глибоким
Заснув старий наш сад.
Під небом синьооким
Застиг, як у строю солдат.
Але той сон не вічний,
Він тільки до весни.
Веселі бруньки – вічки
Заснули восени,
Та пройде холод лютий,
Сніги зійдуть за мить,
Ручай, морозом скутий,
З весною заговорить.



Краса заслужено дісталася зимі.
В ночах заметених
Ходили змерзлі тіні.
Думки не підкорялися мені,
І в темряві блукали сновидіння.

Ховалися від вітру лютих рук.
Дерева часом втомлені та сонні.
І сніг, як заметілі кращий друг,
Не втримався і впав на підвіконня.

І я не втрималась.
Торкнулася до скла.
І повела мені відому плавність ліній.
Зима студила і морозами цвіла,
А я не знала – то вже сніг, чи то ще іній.

Тому повірила пронизливим вітрам,
Що бродять у нічній холодній втомі.
Залишивши їм слід свого тепла,
На склі, у лініях
Що лиш мені відомі.


А Зима вже готова до старту,
І повітря, неначе кришталь…
За теплом жалкувати не варто,
Що минуло – позаду, на жаль.
Літо, сонце, солодка малина –
Все це прийде до нас ще не раз!
Бо не наша у тому провина,
Що летить, наче з пострілу, час…
Ну а зараз – зима на порозі,
Теплі руки, калиновий чай…
Світлі миті Різдва – вже в дорозі,
Ми готові, Зима, зустрічай!


Синиця в шибку вдарила крильми.
Годинник став. Сіріють німо стіни.
Над сизим смутком ранньої зими
Принишкли хмари, мов копиці сіна.

Пливе печаль. Біліють смолоскипи
Грайливо пофарбованих ялин —
Вони стоять, немов у червні липи,
Забрівши в сивий і густий полин.

Полин снігів повзе до видноколу,
Лоскоче обрій запахом гірким.
Лапаті, білі і колючі бджоли
Неквапно кружеляють понад ним…


Ходить грудень по грудках,

носить короб у руках.

Сам од хуги крижаніє,

сніг на землю хрустко сіє.

Мерзло слова проказує,

мов замети зав’язує:

— Кожній балці та долині —

по м’якій пухкій перині,

в узголів’я — чагарі,

щоб водились снігурі.

І на схили гір сніжата —

хай видзвонюють санчата,

сани, лижі та ґринджоли

від домівок аж до школи.

Сію, вію, повіваю,

рідну землю сповиваю…

Ходить грудень по грудках,

носить короб у руках.

А назустріч звіддалік

поспішає Новий рік.


Донечко, з добрим ранком!

Глянь за вікно, маленька.

Котик на нашім ґанку

З чорного став біленьким.

Сніг йому в очі диха,

Котик кумедно чмиха.

Вуха сховавши в іній,

Диба трамвайчик синій.

З неба летять троянди —

Щічки дітей квітчають.

Мама прасує: банти,

Поки співає чайник.

Тато вмиває доню.

Доня сміється: «Тату!

Треба купити поні —

В саночки запрягати».

Сонце прийшло до ґанку,

Котику в очі диха…

Донечко, з добрим ранком!

Донечко, з першим снігом!