Красиві та оригінальні вірші про зиму для дорослих та дітей
Сіє, віє, завіва
Снігом завірюха,
А у зайчика, хоч плач.
Дуже змерзли вуха.
Він і валянки узув,
І вдягнув кожуха,
А з-під шапки, ну, хоч плач.
Виглядають вуха.
— І чого ти зажуривсь? —
Цокотять синички.
— Ти б собі вдягнув на вуха
Теплі рукавички!
Сидить пряля та й пряде —
сніг іде — іде — іде —
нитка рветься де-не-де —
а вона пряде й пряде.
Вже напряла хуртовин
на шапки для верховин —
на сувої полотна —
на завіску для вікна,
на хустину й укривало —
мало — мало — мало — мало —
сніг іде — іде — іде —
а вона пряде й пряде…
Сніг приліг на землю льольо,
Притуливсь до тебе я,
І гойднулась біля болю
Новорічна ніч твоя…
Йди додому, старший болю,
І малому накажи:
Не дивиться нам ніколи
По той бік, де ніч лежить.
Може бути, що й не буде
Того щастячка і нам,
Але тепло пахне грудень
Молодим своїм снігам…
Ти б сказала: не змерзає
Ні мороз, ні заячня,
І душа твоя не знає,
Де твоя, а де моя…
Спи і слухай: вітер шаста
То в діброви, то з дібров…
З Новим роком, з новим щастям
Вас, гіркото, вас, любов!
Падав сніг, ласкавий і лапатий,
обнімав нас, крилами немов…
І хотілось вічно так стояти…
Перший сніг і першая любов.
Як співала кров у юних жилах!..
Вечір той весну в серця нам ніс…
На щоках твоїх, до болю милих,
я губами пив алмази сліз…
Ми стояли. Падав сніг без звуку.
Твої очі зорями цвіли…
І в руках моїх кохані руки
ніжними й покірними були.
Білі квіти розсипало небо,
і співала в жилах юна кров…
Ми мовчали… Слів було не треба…
Перший сніг і першая любов.
Віхола, віхола
До мороза їхала,
Саночки мальовані,
Снігом напаковані,
Кониками зайчики,
Сірі Побігайчики.
Сани розігналися,
Зайчики злякалися,
Віхола схопилася,
В полі закрутилася.
Віхола, віхола,
Ти куди заїхала!
Ми сьогодні – снігопади
У снігу – дахи і сходи.
Небо – дзвінкомолоде.
Ми сьогодні – снігоходи:
Ті, хто вулицями йде.
Славно Києвом гуляти –
Навпрошки і по стежках.
Ми сьогодні – снігокати:
І на лижах, й на санках.
Можна, посмішки заради,
Збігти й задом наперед.
Ми сьогодні – снігопади:
Всі, хто падає в замет.
Морозенко невеликий.
Не хурделить, не мете.
Крізь заплющені повіки:
Сонце – теплозолоте.
Невеличка я пташина, і є дні,
Коли дуже непереливки мені:
Холод лютий, і ні крихти на обід –
Не поможуть ані небо, ні сусід.
…Перетерпіти, діждатися тепла —
І ніколи не тримати в серці зла.
Он комашка, он травинка й зеренце, —
Тож я світові подякую за це.
І літаю, і співаю, і росту —
Головне — це не попастися коту!
Сніжний віночок сплітав зима,
Такий, що не можна й помріяти.
Йду я тихенько, немов крадькома,—
Жалко віночок розвіяти.
Хай хоч погляну в люстерко: який!..
Тільки ввійшла я до хати,
Став той віночок вологий, липкий,
З хустки почав опадати.
Глянула в люстро — віночка нема.
В хаті стою і сумую.
А у віконце сміється зима:
«Вийди, новий подарую!»
Сива матінка зима
Молоду яличку
Одягала крадькома
В снігову спідничку.
Обтрусило ялиня
Снігову спідничку,
Бо зелене убрання
До лиця яличкам.
У своєму убранні
Юні ялинята
Дуже милі, осяйні
В новорічні свята.
Вітер холодний розгнівано дмуха,
Поміж дворами реве завірюха.
В полі стежинки, шляхи замітає,
В лісі галявини снігом латає.
Сиплються з неба сніжинки сріблясті,
Так любо серцю це диво пухнасте.
Сніг укриває ялинки маленькі,
Щоб було тепло їм і затишненько.
День коротенький і довгая нічка,
Тенькає сумно голодна синичка:
Де б поживитись? Та марно шукає…
Місця тепленького й їжі немає.
Зимовим сном глибоким
Заснув старий наш сад.
Під небом синьооким
Застиг, як у строю солдат.
Але той сон не вічний,
Він тільки до весни.
Веселі бруньки – вічки
Заснули восени,
Та пройде холод лютий,
Сніги зійдуть за мить,
Ручай, морозом скутий,
З весною заговорить.
Краса заслужено дісталася зимі.
В ночах заметених
Ходили змерзлі тіні.
Думки не підкорялися мені,
І в темряві блукали сновидіння.
Ховалися від вітру лютих рук.
Дерева часом втомлені та сонні.
І сніг, як заметілі кращий друг,
Не втримався і впав на підвіконня.
І я не втрималась.
Торкнулася до скла.
І повела мені відому плавність ліній.
Зима студила і морозами цвіла,
А я не знала – то вже сніг, чи то ще іній.
Тому повірила пронизливим вітрам,
Що бродять у нічній холодній втомі.
Залишивши їм слід свого тепла,
На склі, у лініях
Що лиш мені відомі.
А Зима вже готова до старту,
І повітря, неначе кришталь…
За теплом жалкувати не варто,
Що минуло – позаду, на жаль.
Літо, сонце, солодка малина –
Все це прийде до нас ще не раз!
Бо не наша у тому провина,
Що летить, наче з пострілу, час…
Ну а зараз – зима на порозі,
Теплі руки, калиновий чай…
Світлі миті Різдва – вже в дорозі,
Ми готові, Зима, зустрічай!
Синиця в шибку вдарила крильми.
Годинник став. Сіріють німо стіни.
Над сизим смутком ранньої зими
Принишкли хмари, мов копиці сіна.
Пливе печаль. Біліють смолоскипи
Грайливо пофарбованих ялин —
Вони стоять, немов у червні липи,
Забрівши в сивий і густий полин.
Полин снігів повзе до видноколу,
Лоскоче обрій запахом гірким.
Лапаті, білі і колючі бджоли
Неквапно кружеляють понад ним…
Ходить грудень по грудках,
носить короб у руках.
Сам од хуги крижаніє,
сніг на землю хрустко сіє.
Мерзло слова проказує,
мов замети зав’язує:
— Кожній балці та долині —
по м’якій пухкій перині,
в узголів’я — чагарі,
щоб водились снігурі.
І на схили гір сніжата —
хай видзвонюють санчата,
сани, лижі та ґринджоли
від домівок аж до школи.
Сію, вію, повіваю,
рідну землю сповиваю…
Ходить грудень по грудках,
носить короб у руках.
А назустріч звіддалік
поспішає Новий рік.
Донечко, з добрим ранком!
Глянь за вікно, маленька.
Котик на нашім ґанку
З чорного став біленьким.
Сніг йому в очі диха,
Котик кумедно чмиха.
Вуха сховавши в іній,
Диба трамвайчик синій.
З неба летять троянди —
Щічки дітей квітчають.
Мама прасує: банти,
Поки співає чайник.
Тато вмиває доню.
Доня сміється: «Тату!
Треба купити поні —
В саночки запрягати».
Сонце прийшло до ґанку,
Котику в очі диха…
Донечко, з добрим ранком!
Донечко, з першим снігом!