Підбірка красивих та чуттєвих віршів про кохання
Не любити тебе — не можна.
Володіти тобою — жаль.
І хвилина діяння кожна
Випромінює нам печаль.
Бути разом… в однім цілунку.
Злить уста і серця свої.
Тільки в хвилі нема порятунку…
Плачуть вночі лишень солов’ї…
Ти в хвилину чуттєвої бурі
Не віддайся мені, дивись,
Бачиш вечора крила похмурі?
То над нами вони зійшлись.
Хай нам кажуть: любити можна
Тільки раз. Того разу й жаль,
І щаслива хвилина кожна
Випромінює нам печаль.
Не ховайся в зволоженім зорі,
Бо розгойдані береги
Поглинаючих фантасмагорій
Будуть завжди нам дорогі.
Ні! Знайти і в чуттєвих бурях
Не перейдену нами грань,
Щоб не відати днів похмурих,
Щоб не знати про гнів прощань.
Не любити тебе — не можна,
та й любитись з тобою — жаль,
бо хвилина кохання кожна
випромінює нам печаль.
Я люблю твої очі у мрії,
Ті, що глянули в душу колись,
В них мої сподівання й надії
Дивним карбом навік запеклись.
Я узяв тих очей таємницю
І зіниці твої золоті,
Наче воду з ясної криниці,
Щоб разхлюпати людям в житті.
І дивились на мене ті очі,
Як веселки, з-під маєва брів,
Тож диханням твоїм опівночі
Я людей у житті обігрів.
І коли ти повернешся знову,
Прочитаєш ти в людських очах.
Свою душу легку і шовкову
По стежках, по лужках, по ночах!
Я люблю траву холодну
З ранньою росою,
Бо вона завжди лоскоче
ноги нам з тобою.
Біжимо ми рано-вранці,
посмішка широка,
А навколо нас природа –
не сягнути оком…
Ти говориш про озера,
про турботу неньки.
Я тобі дивлюся в очі,
стукотить серденько.
В тих очах любов до світу,
до трави з росою,
Я люблю тебе безмежно,
добре нам з тобою!
Сеньйорито акаціє, добрий вечір.
Я забув, що забув був вас,
Але осінь зійшла по плечі,
Осінь, ви і осінній час,
Коли стало любити важче,
І солодше любити знов…
Сеньйорито, колюче щастя,
Хто воно за таке – любов?
Вже б, здавалося, відболіло,
Прогоріло у тім вогні,
Ступцювало і душу, й тіло,
Вже б, здалося, нащо мені?
У годину суху й вологу
Відходились усі мости,
І сказав я – ну, слава Богу,
І, нарешті, перехрестивсь…
Коли ж – здрастуйте, добрий вечір…
Ви з якої дороги, пожежо моя?..
Сеньйорито, вогонь по плечі –
Осінь, ви і осінній я…
Що в нас було? Любов і літо.
Любов і літо без тривог.
Оце і все. А взагалі-то
Не так і мало, як на двох.
Ось наші ночі серпень вижне,
Прокотить вересень громи,
І вродить небо дивовижне
Скляними зорями зими!
І знову джміль розмружить квітку,
І літо гратиме в лото.
І знов сплете на спицях плітку
Сторукий велетень Ніхто.
І в цьому днів круговороті,
Де все минати поспіша,
Як та пташиночка на дроті,
Спочине стомлена душа.
Якби помножити любов усіх людей,
ту, що була, що є й що потім буде,
то буде ніч. Моя ж любов — як день,
не знають ще чуття такого люди.
Якби зібрати з неба всі зірки
і всі сонця з усіх небес на світі, —
моя любов горітиме яркіш
за всі сонця, на тисячі століттів.
Якби зірвать квітки з усіх планет,
що вітер їх під зорями колише, —
моя любов пахтітиме міцніше
над квіти всі, крізь років вічний лет.
Якби зібрать красунь усіх віків,
повз мене хай ідуть вони без краю, —
Марії я на них не проміняю,
ні одній з них не вклониться мій спів.
Хай очі їх зіллються в зір один,
і в серце зір цей буде хай світити, —
зачарувать мене не зможе він —
твоїх очей йому не замінити.
З яких зірок злетіла ти сюди,
така ясна, що спів про тебе лине?
Світи ж мені, світи мені завжди,
над зорі всі, зоря моя єдина!
Розкажу тобі думку таємну,
дивний здогад мене обпік:
я залишуся в серці твоєму
на сьогодні, на завтра, навік.
І минатиме час, нанизавши
сотні вражень, імен і країн, —
на сьогодні, на завтра, назавжди! —
ти залишишся в серці моїм.
А чому? То чудна теорема,
на яку ти мене прирік.
То все разом, а ти — окремо.
І сьогодні, і завтра, й навік.
Знову, курва, радіо, телебачення, преса.
Влада собі як влада: суцільні бандити.
Тодішні хоч мали страх, а ці
нічим не кращі.
Я заборонив би дням, щоб минали без тебе,
їх підсумок жалюгідний – ти не приходиш,
тебе немає вранці навіть у жодному дзеркалі,
ти не приходиш опівдні з косметичкою, піхвою,
підпахвою, шкірою, запахом, яблуком –
що маю робити поміж полуднем і вечором?
Увечері ти не приходиш так само.
Я хочу знати, що сталося.
Можливо, ти йшла сюди,
можливо, тебе наздогнали,
напевно, згвалтували.
Тебе не згвалтувати не можна, так я думаю.
Це все радіо, телебачення, преса.
День без тебе – моя бездарна самотність.
Я лежу під стелею, я минаю.
Нічого ніде не сталось, тебе немає.
Кілька збройних конфліктів,
пару зрадників на екрані.
Долар виріс,
російським рублем не торгували.
Я довго вчив граматику кохання
граматику грудей і губ твоїх
Ти утікала і ховала сміх,
межи зубів затиснений востаннє.
Біліли стегна в хижих желюгах.
Нескорена вовчиця зголодніла
сікла по лезах розпашіле тіло,
аж червонів багульник у ногах.
О довгі гони видовжених тіл!
Стріла і лук! Стріла і лук! І ось він —
цей напад шалу, цей простоволосий,
цей голий безум збурханих страшидл.
Сто диких стріл і сто глухонімих
ввійшли у лук і свист пообтинали
по тятиві. Лиш гони клекотали,
не вгамувавши плач, і сказ, і сміх.
Горіло небо, падаючи вниз,
земля горіла і пливла, як човен,
увись. А я, шаленством диким повен,
ламав пропахлий алкоголем хмиз.
Димів, як погар, наш округлий сон,
тремтіла перед ранокм охолола
безсонна річка, як богиня, гола,
даруючи цілунок, як прокльон.
Не закохуйся в обличчя,
не закохуйся в вбрання,
а закохуйся в ту душу,
що потрібна для життя!
Бо краса – це сон зрадливий,
раз присниться та й нема.
А душа – це все на світі,
що потрібно для життя.
Дівчино, скажу тобі відверто,
Ти не ображайсь за прямоту:
Я люблю тебе таку уперту,
Отаку лукаву і просту.
Бо коли б зробилася другою,
Хоч на мить скорилася мені,
Я б тоді не бігав за тобою,
Не складав би віршики-пісні
Я б на тебе поглядав звисока,
Сам собою чванився б: ось я!
Дівчино кохана, кароока,
Поки непокірна — ти моя.
Я жив би з тобою на дикому острові
чи в затінку кришталевої люстри,
бо жити з тобою — нормально і просто
й життя не минає пусто.
І ранок завжди обіцяє зустріч,
а вечір завжди натякає на більше.
І в мозку на смітниках і пустищах
цвітуть і буяють вірші.
Густішає чай і вариться кава,
контрольні дві сигарети.
Все співпадаює цілком нелукаво —
знаки, предмети, прикмети.
Все випадає зі схем і матриць
і йде за козиром козир.
Ми виграємо найважчу з партій
і переходимо в прозу.
І проживаєм життя словами,
Буквами, числами, фразами.
Нуль розділових знаків між нами —
ми завше пишемось разом.
